Племя тэрарызаваў Дракон. Дзе ён жыў-пасяляўся, ніхто ня ведаў, — можа, дзе блізка, а можа далёка, можа не на зямлі нават. Але ён дапякаў племю штогод. То хапаў у полі маладых дзяўчатаў, а то і хлопцаў, то дашчэнту вытоптваў пасевы, то бурыў халупы. А то насылаў на племя свой драконаўскі мор, калі ў полі не вырастала нічога, і племя трывала люты голад. Як было бараніцца ад таго зверыядаўца, ніхто ня ведаў. Праўда, здавён часу было заведзена ахвяраваць. У пэўны вясновы дзень, як пачыналі сачыцца маладым сокам бярозы, старэйшыны родаў збіраліся ля трох камянёў на Дубовым капішчы і выбіралі Героя. Ахвярай яго не называлі, тое не было прынята, называлі ласкава і спаважліва Героем. Героя пасылалі ў ахвяру Дракону, які затым і праўда, прыціхаў на колькі часу, пераставаў назаляць племю. На палёх спеў ураджай маісу і кукурузы, сыцеў статак. Ды й хваробы быццам адкараскваліся ад людзей племя. Але толькі на пэўны нядоўгі час. Між тым племя шанавала чарговага Героя-ахвяру. На капішчы яму ладзілі помнік — высока пілавалі самы тоўсты дуб і з таго мажнага пня высякалі чалавечую выяву. То была складаная праца і давяралі яе самым майстравітым людзям, самым шчырым і адданым вернікам. Такіх пнёў-ідалаў на капішчы за гады набралася ўжо некалькі тузінаў, усе ссечаныя дубы, груба, але выразна аздобленыя людскімі абліччамі. Яны ўважаліся за святых, дужа шанаваліся. У іхні гонар спраўлялі імшу — напачатку лета, па заканчэнні палявога сезону, пасярод зімы. Ім таксама ахвяравалі, але не мужчынаў, якіх у племені ўсё ж шанавалі за іх рабочыя рукі, а найбольш з дзяцей — хлопчыкаў ці дзяўчынак. Тых, што самім карцела ахвяравацца, бо тое было прыгожа — з вянкамі на галоўках, пад радасныя спевы наўкола. Ахвотнікаў і ахвотніц было нямала, выбіралі самых прыгожых і беззаганных у паводзінах. А таксама ад лепшых бацькоў, ад горшых таго не заслугоўвалі. Горшыя гаравалі пад драконаўскім прыгнётам — рабілі ў полі, пасвілі жывёлу, няньчылі малодшых. Абраныя разам з дымам узносіліся пад аблачыны, дзе было іншае, райскае жыццё. Разам з Героем іх таксама шанавалі шэраг наступных гадоў. Аж пакуль не з’яўляўся наступны Герой. Тады ўсё племя пераключалася на шанаванне таго, новага.

Хлопец Кім сапраўды быў самы дужы і, можа, самы смелы сярод немалой юначай грамады племя. I яшчэ ён дужа добра спяваў. Мабыць, менавіта таму, як з’явілася чарговая патрэба ахвяравання, выбар старэйшынаў патрапіў на яго. А патрэба сталася дужа пільная — ужо з вясны Дракон тройчы абрынаў свой гнеў супраць племя — найперш ушчэнт засушыў палеткі, пасьля наслаў на іх град і напаследак задушыў у ваколіцах трох маладых дзяўчатак. Старэйшыны меркавалі, што тое – не астатняе ў той год драконава злачынства, неўзабаве трэ чакаць новых. Бо ўжо другі год не ахвяравалі, не пасылалі да Дракона Героя.

Як сказалі Кіму, што сёлета ягоная чарга, хлопец узрадваўся гэткаму памяркоўнаму выбару. Тым болей, што ён ужо ведаў, з якога дуба будзе змайстраваны помнік яму — той самы высокі дуб ля скрыжаванняў дзвух сцежак на капішчы быў бачны здалёк.

Праводзілі Героя ціхмяным летнім адвячоркам, як людзі папрыходзілі з поля. На капішчы расклалі вялікае вогнішча, наўкола якога сабралася ўсё племя. Галоўны і самы стары святар зычна пракрычаў закляцці на чатыры бакі свету. Усе радаваліся, будучы ўпэўненыя, што ўжо цяпер Дракон надоўга ўціхамірыцца, а Кім шчасліва ўвасобіцца ў пашаноўнага дубовага Ідала. Радаваліся бацькі Кіма, яго два малодшыя браты, якім стала наканавана зрабіцца роднымі братамі Героя; яны таксама гатовыя былі ў свой час пераняць ягоны прыклад. Радавалася каханая дзяўчына Кіма. Хоць, вядома, росстань — справа нялёгкая, але ж то расстанне абы з кім — з Героем! Толькі Кімава маці не адчула вялікай радасці, дык то ж — маці. Ня надта свядомая, абцяжараная матчынымі забабонамі, яна была бяссільная перад самотай разлукі. Маці сама ад таго пакутвала, ды не магла перамагчы сябе.

Як змерклася, Кім узяў свой востры меч і, адышоўшы ад вогнішча, знік у цемрыве ночы.

Племя занялося спрадвечнымі, звыклымі для сябе справамі. Праз колькі дзён узялося ладзіць дуб-помнік. Тры майстры за тры дні ссеклі той самы высокі дуб, абсеклі голле і з вяршыні высокага камля пачалі высякаць знаёмыя рысы Героя. Атрымалася ўвогуле падобна да яго аздобы, хоць тое было і не абавязкова. Галоўнае, каб было мужна, гераічна і прыгожа. Але што да Кіма, дык тут нічога прыукрашваць і не было патрэбы. Ідал-помнік атрымаўся выдатны. Ці ня самы лепшы сярод ўсіх іншых — старых і нядаўніх, якія цеснаю купкай высіліся на капішчы. Найстарэйшыя з іх, праўда, паволі страчвалі сваё былое хараство, чарнелі, трэскаліся, некаторыя нават трухлелі. Але тое зразумела — да іх даўно ўжо не ахвяравалі маладых і патроху забываліся на іх. Уся ўвага і любоў племя засяроджвалася на апошніх.

Апошняя ахвяра, здаецца, была прынятая Драконам (значыцца, Кім дагадзіў, выбар старэйшынаў быў правільны), напады на племя спыніліся. За паўгода не было ніводнага ўварвання, ніхто на полі ня быў схоплены. Ураджай выспеў зусім неблагі. Увосень, як сабралі маіс і кукурузу, племя наладзіла ўрачысты фэст у гонар апошняй, гэткай здатнай ахвяры.

I раптам аднойчы на сконе дня ў паселішчы паявіўся Кім.

Быў ён схуднелы, абдзёрты, босы, але ўсё з тым жа мячом у похвах, які яму ўручылі старэйшыны, і паведаміў, што забіў Дракона.

Тое было нечакана, нечувана і збянтэжыла ўсіх. Племя ня ведала, як да таго аднесціся — ніколі раней нічога падобнага ў іх не здаралася. Ніхто не шкадаваў Дракона, людзі гатовыя былі парадавацца з нечуванай нагоды. Але гэтая навіна бурыла ўсю іерархію, блытала гісторыю, пляжыла ўсю веру, складзеную на пэўным суіснаванні са злой варожаю сілай. Забойства Дракона будзіла ў душах людзей нестрываны страх — як бы цяпер ня стала горш. Калі і праўда Дракон апынуўся забітым, ці не наваляцца на племя новыя, жахлівыя выпрабаванні якой іншай злой сілы?

Зноў жа — што рабіць цяпер з выдатна зладжаным і ўжо ўшанаваным чурбаном-помнікам?

Нечаканае вяртанне Кіма выклікала вялікую ўзрушанасць усяго племя, але найбольшую — сярод родзічаў і крэўных Героя. Маці спярша ўзрадвалася, а затым аж спалохалася тае свае радасці. Бацька схапіўся за галаву. Два браты Кіма адразу яго ўзненавідзелі — гэтак спляжыць усё сваё ды іхняе, вынашанае за год геройства! Каханая спахмурнела — яна адчула сябе ашуканай: каханак быў героем, а стаў немаведама кім. Дні і ночы ён задуменна сядзеў у халупе, ні з кім не спатыкаўся, ранейшыя сябры пакінулі яго. Усе яго адцураліся. I нават ідал-помнік без належнай ласкі і пашаны пачаў чарнець, трэскацца, яўна бурыцца. Таго, вядома, дапусціць было нельга.

Старэйшыны племя сабраліся ля трох камянёў на капішчы, вырашалі, як быць? Справа была сур’ёзная, трэба было прыняць неардынарнае вырашэнне. Належала выбраць адно з двух — ці Герой, ці ягоны помнік. Пасля нядоўгай дыскусіі вырашылі, што помнік усё ж даражэй. Ягонае захаванне не запатрабуе пераробкі іерархіі, не пабурыць традыцыяў. А Герой Кім? Героі яшчэ знойдуцца, калі будзе ў тым патрэба.

Герой Кім знік. Казалі, пайшоў у лес і не вярнуўся. Можа, утапіўся ў дрыгве, а можа яго задралі звяры. Дракон жа таксама знік, падобна, сапраўды быў забіты, і пра яго паступова забыліся.

Гэтаксама, як і пра Героя Кіма.

Дубы-ідалы не знікалі доўга, аднак шанавалі іх усё з меншым імпэтам. Мабыць, не было ў тым патрэбы.

А пасля перасталі і зусім.

Bohater

Plemię terroryzował Smok.

Gdzie żył był nie wiedział nikt – może gdzieś blisko, może daleko, a może nawet i nie na ziemi. Jednak dopiekał plemieniu rokrocznie. A to porywał w polu młode dziewczyny, a to nawet i chłopców, a to niszczył doszczętnie siewy, a to burzył chałupy. A to zdarzało się, że rzucał swój smoczy urok, wtedy plony ginęły, a do garnków zaglądał głód. I nikt nie wiedział jak się bronić przed tym potworem. Co prawda, od dawna było przyjęte składanie ofiary. Pewnego wiosennego dnia, kiedy zaczęły nabrzmiewać pączki brzóz, starszyzna plemienia zbierała się obok trzech kamieni na dębowym kapiszczy i wybierała Bohatera. Ofiarą go nie nazywano, bo nie wypadało. Nazywano go czule i z powagą – Bohaterem. Bohatera posyłano w ofierze Smokowi, który rzeczywiście na jakiś czas uspokajał się i przestawał psuć życie plemieniu. Na polach dojrzewała kukurydza, bydło przybierało na wadze. Nawet choroby, wydawałoby się, omijały ludzi. Ale tylko na pewien krótki okres. W tym czasie plemię czciło swojego kolejnego Bohatera-ofiarę. Na kapiszczy budowano mu pomnik – wysoko piłowano najgrubszy dąb i z tego ogromnego pnia rzeźbiono podobiznę ludzką. To była trudna praca i powierzano ją najbardziej utalentowanym osobom – najbardziej szczerym i oddanym wierzącym. Takich pni-idoli w ciągu tych lat na kapiszczy uzbierało się już kilka tuzinów – wszystkie ścięte dęby topornie ale wyraźnie ozdobione były podobiznami ludzkimi.   Bohaterowie uważani byli za osoby święte i otaczano ich wielką czcią. Na początku lata, po ukończeniu prac polnych oraz w środku zimy, była odprawiana msza pogańska ku czci bohaterów. Składano im ofiary jednak nie z mężczyzn, których w plemieniu szanowano za pracowite ręce, a najczęściej z dzieci – chłopców lub dziewczynek. Z tych, które korciło zostanie ofiarą, bo wyglądało to bardzo ładnie – z wiankami na główkach i pod radosne śpiewy dookoła. Chętnych dzieci było sporo, wybierano te najładniejsze i najbardziej posłuszne. No i od lepszych rodziców, te od gorszych na to nie zasłużyły. Te gorsze mozoliły się pod smoczym jarzmem – pracowały w polu, pasły bydło, niańczyły młodszych. A Wybrane razem z dymem wznosiły się do niebios, gdzie na nie czekało inne życie – rajskie. Czczono Je razem z Bohaterem szereg kolejnych lat. Dopóki nie pojawiał się następny Bohater. Wtedy całe plemię przestawiało się na czczenie tego nowego.

Kim był najmocniejszym, a może nawet i najodważniejszym chłopakiem spośród licznej gromady młodzieńców. Oprócz tego bardzo ładnie śpiewał. Być może właśnie dlatego, kiedy pojawiła się potrzeba kolejnej ofiary Starszyzna wybrała właśnie jego. A potrzeba była bardzo pilna, od początku wiosny Smok już trzy razy skierował swój gniew na plemię: najpierw doszczętnie wysuszył pola, po czym zesłał na nie gradobicie, a w końcu zadusił trzy młodziutkie dziewczyny. Starszyzna domyślała się, że to nie było ostatnie smocze draństwo w tym roku i wkrótce czekają na nie kolejne nieszczęścia. Bo już od dwóch lat nie składano ofiary, nie posyłano Smokowi Bohatera.

Kiedy Kim dowiedział się, że w tym roku będzie jego kolej, chłopak bardzo się ucieszył z tego życzliwego wobec niego wyboru. Tym bardziej, że już wiedział, z jakiego dębu zostanie wyrzeźbiony pomnik ku jego czci – ten najwyższy dąb, przy skrzyżowaniu dwóch ścieżek na kapiszczy, był widoczny z daleka.

Odprowadzali Bohatera w cichy letni wieczór, kiedy ludzie wrócili z pola. Na kapiszczy ułożono duże ognisko, dookoła którego zebrało się całe plemię. Główny i najstarszy kapłan donośnym głosem wykrzyknął zaklęcie we wszystkie strony świata. Wszyscy cieszyli się mając pewność tego, że będą mieli Smoka z głowy na dłuższy czas, a Kim szczęśliwie ucieleśni się jako czcigodny dębowy Idol. Cieszyli się rodzice Kima i jego dwaj młodsi bracia, którym zrządzeniem losu wypadło być rodzonymi braćmi Bohatera; oni też byli gotowi w odpowiednim czasie pójść za jego przykładem.  Cieszyła się ukochana Kima. Chociaż wiadomo, rozstanie – nie jest sprawą łatwą, ale to przecież nie jest rozstanie z byle kim lecz z Bohaterem! Tylko matka Kima nie odczuła wielkiej radości – ale to przecież matka. Nie bardzo świadoma, obciążona macierzyńskimi przesądami, była bezsilna wobec smutku rozstania. Matka sama cierpiała z tego powodu, ale nie mogła siebie przezwyciężyć.

Po zmierzchu, Kim wziął swój ostry miecz i odszedłszy od ogniska zniknął w mroku nocy.

Plemię zajęło się odwiecznymi i zwykłymi dla siebie sprawami. Za kilka dni zaczęto rzeźbić pomnik w dębię. Trzej majstrowie w ciągu trzech dni ścięli ten najwyższy dąb, poobcinali gałęzie i z wierzchołka wysokiego odziemka zaczęli rzeźbić znajome rysy Bohatera. W ogóle rzeźba wyszła bardzo do niego podobna, chociaż nie było to obowiązkowe. Najważniejsze by wyglądało mężnie, bohatersko i ładnie. Ale jeśli chodzi o Kima, to nie było tu właściwie potrzeby niczego upiększać. Idol-pomnik udał się doskonale. Może nawet był najlepszy spośród wszystkich innych – tych starszych i nowszych, które ciasną grupką wznosiły się na kapiszczy. Co prawda, najstarsze z nich powoli traciły swój urok, robiły się czarne, pękały a nawet próchniały. Lecz było to zrozumiałe – już dawno nie składano im w ofierze dzieci i powoli o nich zapominano. Cała uwaga i miłość plemienia była skupiona na tych ostatnich.

Ostatnia ofiara została chyba przyjęta (to znaczy, że Kim dogodził Smokowi, a wybór Starszyzny był prawidłowy), napady na plemię ustały. W ciągu półrocza nie było żadnego wtargnięcia, nikt w polu nie został porwany. Plony dojrzały całkiem niezłe. Jesienią, po zbiorze kukurydzy, plemię urządziło uroczysty festyn ku czci ostatniej, tak udanej ofiary.

Pewnego razu o zmierzchu w osadzie pojawił się Kim.

Był wychudły, obdarty, bosy, ale jednak z tym samym mieczem w pochwie, który mu został wręczony przez Starszyznę i oznajmił, że zabił Smoka.

Ta wiadomość była tak nieoczekiwana i niesłychana, że wprowadziła wszystkich w konsternację. Plemię nie wiedziało jak się do tego odnieść – nigdy przedtem nie wydarzyła się podobna sytuacja.  Nikt nie żałował Smoka, ludzie byli nawet gotowi cieszyć się z tej nieoczekiwanej okoliczności. Lecz ta wiadomość burzyła całą hierarchię, wnosiła zamęt do historii, niszczyła całą wiarę zbudowaną na pewnym współistnieniu ze złowrogą siłą. Zabójstwo Smoka budziło w duszach ludzi nieopanowany lęk – żeby tylko nie było gorzej. I jeśli rzeczywiście Smok jest zabity, czy nie spadną na plemię nowe potworne próby jakiejś innej złej siły?

I w ogóle, co teraz robić ze znakomicie zrobioną i już czczoną kłodą-pomnikiem?

Nieoczekiwany powrót Kima wywołał wielki niepokój w całym plemieniu, ale największy wśród rodziny i krewnych Bohatera. Matka najpierw ucieszyła się, a potem nawet przestraszyła się tej swojej radości. Ojciec złapał się za głowę. Dwaj bracia Kima od razu znienawidzili go – tak zniszczyć całe swoje oraz ich, wyhołubione w ciągu roku bohaterstwo! Ukochana spochmurniała – poczuła się oszukaną: jej kochanek był bohaterem, a stał się nie wiadomo kim. Dni i noce spędzał zamyślony w chałupie, z nikim się nie spotykał, byli przyjaciele zostawili go. Wszyscy stronili od niego. I nawet idol-pomnik bez należnej łaski i poszanowania zaczął czernieć, pękać, ewidentnie burzył się. Wiadomo, że do tego nie wolno było dopuścić.

Starszyzna plemienia zebrała się obok trzech kamieni na kapiszczy i uzgadniała, co będzie dalej. Sprawa była poważna, trzeba było przyjąć wyjątkową decyzję. Trzeba było wybrać jedno z dwóch – Bohater czy jego pomnik. Po niedługiej dyskusji postanowiła, że pomnik jest ważniejszy. Zachowanie pomnika nie wymaga przemian w hierarchii, nie zniszczy tradycji. A Bohater Kim? Bohaterowie jeszcze pojawią się, jeśli zajdzie potrzeba.

Bohater Kim zniknął. Mówiono, że poszedł do lasu i nie wrócił. Może utonął w bagnie, może rozszarpały go zwierzęta. Smok również zniknął, wygląda na to, że naprawdę został zabity i o nim powoli zapomniano.

Tak samo jak i o Bohaterze Kimie.

Dęby-idole długo nie znikały, jednak czczono je coraz mniej. Może dlatego, że nie było takiej potrzeby.

Aż w końcu zaprzestano zupełnie.